Україна перетворюється на одну з провідних тенісних націй. Слідом за переможницею Підсумкового чемпіонату WTA 2018 року Еліною Світоліною — ціла низка молодих талантів піднімається вгору по сходах професійного рейтингу: від Даяни Ястремської до Даши Лопатецької.

Спеціальний кореспондент WTA Алекс Макферсон відправився до Києва, щоб з'ясувати причини такого підйому.

За останні два роки Еліна Світоліна підняла на новий рівень теніс України, закріпившись в Топ-10, а потім здобувши свій найбільший на сьогоднішній день трофей — Підсумковий чемпіонат WTA минулого року. У той же самий час Леся Цуренко і Катерина Козлова також закріпили свої місця в світовій еліті — першій сотні світової кваліфікації.
Але стрічка конвеєру по виробництву молодих тенісних талантів, які наступають лідерам на п'яти не зупиняється: 18-річна Даяна Ястремська, яка вже двічі вигравала титули WTA (в Гонконзі в минулому році і Хуахіні в лютому цього року), 16-річна Марта Костюк, яка доходила до третього кола на Відкритому чемпіонаті Австралії в 2018-му, 15-річна Даша Лопатецька, яка вже виграла 40 матчів в професійному турі, завоювала п'ять титулів ITF і піднялася на 251-е місце в рейтингу.
Потік талантів на цьому не закінчується: 22-річна Ангеліна Калініна звернула на себе увагу, коли впритул підійшла до перемоги над діючою чемпіонкою Слоан Стівенс у другому колі Відкритого чемпіонату США минулого року; 19-річна Катарина Завацька, яка вийшла в свій перший чвертьфінал WTA в Рабаті також в 2018-му; 17-річна Дарина Снігур, яка виграла чотири титули ITF за останні шість місяців, включаючи її перший виграний турнір із призовим фондом $25 000 в Кашіві; і 16-річна Любов Костенко, яка входить в топ-50 юніорського рейтингу і вже грала в фіналі професійного турніру ITF в Чорноморську.
Кожна з цих гравчинь вже сама по собі була б приводом для окремої статті, але ми маємо безпрецедентну кількість нових молодих українських тенісисток! Це просто неймовірно, особливо з огляду на той факт, що останні два десятиліття характеризувалися політичними і економічними потрясіннями в Україні, а, починаючи з 2014 року триває військовий конфлікт з Росією.
Щоб з'ясувати причини цього сплеску в розвитку тенісу, я відправився до Києва, столиці України, щоб поговорити з Євгеном Зукіним, Виконавчим директором Федерації тенісу України, а також з колишнім менеджером Еліни Світоліної Всеволодом Кевличем і колишньою 79-ю ракеткою світу Ольгою Савчук, яка тепер є менеджером збірної України в Кубку Федерації, — і дізнався, що історія — це не тільки історія, а й довгострокова перспектива в контексті поточних змін.

— Не буває так — щось швиденько змінили і отримали результат. Це тривалий процес, який лише згодом призводить до позитивних наслідків — наголошує Євген Зукін. — Не буває, що, скажімо, були здійснені зусилля протягом двох років, і з’явилися тенісисти. Подібні звершення мають за собою десятки років кропіткої праці. Федерації тенісу України, як і самій країні, наразі лише 27 років; за радянських часів на міжнародні змагання потрапляло не так багато гравців. А потім двері відчинилися, але знадобилося ще чимало часу для отримання позитивних результатів».

Савчук, якій було три роки, коли СРСР припинив своє існування, чула від інших про відсутність можливостей:

— Мої тренери, які грали за СРСР, говорили, що потрапити на міжнародні змагання, взагалі виїхати за межі Радянського Союзу було надзвичайно складно. А коли, все ж таки, вдавалося, то люди й за кордоном не могли почувати себе вільно. За кожним їх кроком пильно слідкували, у разі якоїсь ситуації закордонні двері могли вмить стати зачиненими назавжди!

Але, не дивлячись на те, що професійний теніс був фактично закритий для радянських спортсменів, він завжди користувався популярністю в Україні.
Кевлич, який тренувався у Києві в один час із колишнім фіналістом Ролан Гаррос Андрієм Медведєвим, каже, що Україна була «чи не найбільшою тенісної республікою в складі Радянського Союзу». Він згадує, що київська школа була «можливо, найкращою школою в Радянському Союзі, тому що у нас був хороший клімат, хороші міста з тенісними кортами і хороші люди, які були захоплені спортом».
Тим часом, Зукін зазначив, що «не можна забувати, що країні всього 27 років, а тенісу тут понад 100 років».
Після відкриття кордонів Кевлич отримав нагоду пройти навчання в своїй першій міжнародній школі суддівства в Польщі в 1995 році — і визнає, що лише тоді зрозумів всю справжню прірву між професійним тенісом та тим, який розвивався в СРСР. І це був справжній «шок». Проте, коли в Україні почали проводити перші професійні турніри, навіть на найнижчих рівнях, реакція вболівальників не залишала сумнівів в тому, що вони готові до сприйняття цього, а це свідчило про велику любов країни до спорту. Вже 1993 року на турнірі ITF з призовим фондом $10 000 на трибунах зібралася величезна кількість глядачів.

— Для нас той турнір був наче із серії Великого шолому, — іронічно зауважив Кевлич. — І дебют України в якості приймаючої сторони Кубка Девіса проти Норвегії в 1996 році залучив на корти понад 3 000 глядачів, незважаючи на відсутність серед учасників матчу гравців з Top-50 рейтингу.

Протягом наступних двох десятиліть з'явилася плеяда досить успішних професіоналів. Зукін називає сестер Бондаренко, які досягли Топ-30, а також колишніх гравців Топ-100 — Тетяну Перебийніс, Марію Коритцеву, Вікторію Кутузову і Юліану Федак. Проте, як вважає Кевлич, який працював з командою України в Кубку Федерації в 2007-2010 роках, до певного часу брак досвіду не давав змогу використати повний потенціал і посісти те місце, на яке українська збірна справді заслуговувала.

— Тоді всі вважали, що прекрасно розуміються на всьому. Однак насправді більшість наших фахівців і тренерів майже нічого не знали, — зізнався Кевлич. — Відповідальні за команду люди не були зацікавлені в розвитку тенісу і продукуванні хороших гравців.

Для досягнення стабільно високих результатів потрібна була правильна система, і у співпраці з бізнесменом Юрієм Сапроновим Кевлич розпочав саме такий проект, взявши під опіку 13-річну талановиту дівчину на ім'я Еліна Світоліна.

— Сапронов створив стандарт, показав, що ми маємо робити, аби все було на вищому рівні, і що потрібно витрачати стільки грошей, скільки необхідно, — каже Кевлич. — Навколо Еліни Світоліної ми створили команду — у неї був особистий тренер, особистий фізіотерапевт, особистий тренер з фітнесу, корти, басейн, у неї було все, що їй потрібно, щоб досягти всього в своїй юніорської кар'єрі, а потім і на виступах серед професіоналів. Це стало каталізатором не лише для кар'єри Світоліної, але і для її чемпіонської ментальності. Попередні українські юніори, навіть ті, у кого були спонсори, подорожували по турнірах з фінансової невизначеністю. Але коли Еліна відправлялася на змагання по світу, вона знала, що все, що їй потрібно, вона отримає! Ймовірно, це був важливий психологічний момент для неї, який значною мірою допоміг виграти юніорський Ролан Гаррос в 2010 році.

Звичайно, добре витрачати стільки грошей, скільки необхідно, але це не варіант для самої Федерації тенісу України, бюджет якої становить близько $700-800 000 на рік. Замість цього основна роль Федерації протягом багатьох років полягала в тому, щоб з'єднати перспективних гравців з бізнес-спільнотою та різними приватними спонсорами, у яких були гроші й бажання витратити їх на теніс.

— Спорт в нашій країні організований зовсім інакше, ніж в країнах Західної Європи, — каже Зукін. — Як Федерація, ми не маємо великого бюджету, тому наше завдання — поєднати талановитих гравців і людей, які мають гроші і готові допомогти тенісистам розвиватися.

Однак не все так просто. Кевлич розповідає про «проблеми довіри». Вона має бути взаємною, як збоку спонсора, так і з боку гравця. Сам цим він зараз і займається на юніорському рівні. Його останній проект — Любов Костенко, з якою він вперше зустрівся на юніорському турнірі (вікова категорія до 12 років) у 2015 році — той, на який він спочатку поїхав для того, щоб побачити Лопатецьку. Він знав Дашу з восьмирічного віку і називав «абсолютно тенісною людиною». Але навіть на фоні Лопатецької «Костенко була досить рідкісним явищем серед дівчат», — згадує Кевлич.

— Вона була агресивна в кінці своїх заготовлених комбінацій. Вона була дуже рішуча і абсолютно права в своїх рішеннях.

Два роки по тому, взимку 2017 року, Сапронов вирішив інвестувати в Костенко, і був підписаний контракт.
В останні понад 12 років в Україні відбулася зміна ключових персоналій в Федерації Тенісу України. З 2006 року Вадим Шульман був президентом Федерації. При ньому, за словами Кевлича, інвестиції та фінансування збільшилися, але так тривало поки Шульман не втратив інтересу до тенісу, що сталося п'ять років потому. Частково на це вплинуло те, що кар'єри його підопічних, сестер-близнюків Людмили та Надії Кіченок не отримали очікуваного розвитку.
У 2013 році на пост президента Федерації був обраний бізнесмен Сергій Лагур, разом з ним в ФТУ прийшов Зукін.

— Наш план полягав у тому, щоб змінити стосунки між Федерацією і всіма тими, хто готовий брати участь в процесі, — каже Зукін. — Ми воліли стати об’єднанням всіх зацікавлених в розвитку тенісу, бути максимально відкритими та мати можливість простягнути руку допомоги всім, хто дійсно заслуговує та потребує цього.

Савчук, яка зіграла свій перший професійний турнір в 2002 році, а завершила кар'єру на торішньому Відкритому чемпіонату США, на власні очі бачила, як приходять і йдуть різні персоналії. Саме тому вона може об’єктивно засвідчити успіхи Зукіна і Лагура.

— Змінилося дуже багато, — сказала вона мені під час ланчу в Лондоні, де вона зараз живе. — Якщо вони відчувають, що гравець хороший або ж потенційно може стати успішним, вони намагаються допомогти. В мої часи це було не так. Зараз ви можете попросити про допомогу, і, хоча можливо, що вони не відшкодують усі ваші витрати, але допомогу ви точно отримаєте, а не залишитесь наодинці із своїми проблемами, як це було раніше. Федерація стала більш відкритою і більш доступною.

В юності контакти Савчук із її національною Федерацією були мінімальними; замість цього вона слідувала своїм власним планам тренувань, починаючи з міжсезоння в академії Алана Ма в Гуанчжоу, яку їй рекомендувала Заріна Діяс, і закінчуючи базуванням в Парижі просто тому, що вона любила це місто. Тепер вона передає свій досвід Федерації.

— Зараз в ФТУ зацікавлені в професійному спорті — в мої дні її більше цікавило заробляння грошей на тенісі, — каже Ольга.

Джерело талантів можна знайти там, де все це починалося: в тенісних традиціях Республіки, яка існувала, як частина Радянського Союзу, та отримало продовження після здобуття Україною незалежності, а також протягом усіх потрясінь, через які країна проходить.
На кордоні століть в Україні почали проявляти себе аматорські ліги: один з найбільших банків країни — ПриватБанк — почав організувати турніри для своїх працівників і запросив інші компанії до участі в змаганнях — з того часу інтерес до тенісу зростав як снігова куля.

— У нас в Україні дуже значний аматорський тенісний рух, — заявляє Зукін. — Він розвинутий краще, ніж в Росії, краще, ніж будь-де. У нас є кілька національних аматорських ліг, і люди переїжджають наче професіонали з міста в місто на турніри. Вони по доброму божеволіють від тенісу, і у них є свої фанати. Це дійсно важливо, тому що аматори хочуть, щоб їхні діти грали в теніс, стали гравцями. Це співтовариство. Воно було професійним від самого початку — Ліги запрошували професійних суддів, все було навіть організовано як справжній професійний тур. Президент ФТУ Сергій Лагур також є головою найбільшої аматорської ліги, в якій зібралися бізнесмени, селебріті та просто люди, які люблять теніс. Це — стиль життя.

Деякі учасники цього згуртованого співтовариства в якийсь момент стають інвесторами гравців; інші будують корти й клуби в своїх рідних містах. Але більшість молодих талантів виходять з того, що Зукін називає «династіями» — сім'ями, які живуть в тенісі з покоління в покоління, часто приймаючи естафету від батьків, котрі були вимушено обмежені як гравці в радянські часи.

— Візьмемо родину Бондаренко, їхня мати тренер. Андрій і Наталя Медведєви — батьки тренери. У Марти Костюк мати — тренер, дядько — тренер. У Завацької, батьки не були тренерами, але вони грали в аматорських лігах. Лопатецка — дівчина, яка походить не з тенісної родини, але завдяки батькам вона від самого початку потрапила в руки досвідченого тренера, і батьки не втручалися в процес.

Цікаво, що саме дівчатам з усіх потенційних гравців світового рівня частіше вдається виринути на поверхню.

— Україна, загалом матріархальна країна, — каже Зукін. — Жінки дійсно сильні, а чоловіки, на жаль, не настілки, як хотілося б.

Незважаючи на наявність об’єктивних проблем, Україна досягає виняткових успіхів в розвитку тенісу особливо на тлі інших, більш заможних федерацій, котрі витрачають просто фантастичні кошти, щоб досягти чогось подібного. Цьому також сприяє амбіційність і жага до перемог молодих гравців.
Савчук, яка дебютувала в якості менеджера Кубка Федерації в лютому під час зональних матчів України в Зеленій Гурі, ближче познайомилася з представницями нового покоління — і досвідчена тенісистка була здивована:

— Костюк — дуже доросла для свого віку, — каже Ольга. — У неї дуже варіативна гра — вона може виконувати різані, вона може швидко бігати, вона може виходити вперед, у неї дійсно хороші руки. Лопатецька — висока, дуже сильна дівчина, дуже потужна, але в той же час вона не просто бездумно б'є, вона добре орієнтується на корті. Ястремська? Я можу вам сказати, що ніколи в своєму житті не бачила когось, хто б був настільки професійним на корті в її віці, якщо чесно. Я навіть потім запитала Даяну, як це у неї виходить. Якщо вона не влучає в корт, вона ніколи на це не реагує негативно. Вона дуже зосереджена і дуже організована на корті — що дивно, за його межами Даяна абсолютно відкрита і дуже емоційна.

Савчук сміється, згадуючи конкуренцію всередині команди за право зіграти одиночні матчі:

— Вони дуже засмучувалися, коли вибір був не на їхню користь! — каже Ольга. — Було кілька днів, коли Марту Костюк не ставили на одиночку, і вона майже плакала, бо не грала. Вся команда повинна була пояснювати їй, що вона втомилася, вже зіграла чотири матчі за два дні, і вона була потрібна нам для останньої зустрічі. Ястремська теж — вона говорила: «Я буду грати в одиночному і парному розрядах сьогодні, і завтра в одиночному і парному розрядах!» Я казала їй, стривай, ми повинні розподілити навантаження. Але це здорово! Дівчата дійсно мотивовані і відчувають себе так впевнено, що дивно для тенісу. Просто приємно бачити, і трохи шокує. Іноді я просто питаю, що на твою думку сприяло тому, що ти так швидко змінилася, подорослішала, здобула зрілість. Вона каже, що просто вирішила бути найкращою. І таке чуєш від дівчини у 18 років!

Як це часто буває, коли в одному поколінні з'являється декілька елітних талантів, когорта українських гравців розвиває здорове суперництво один з одним.

— Всі вони хочуть бути краще одна одної, тому вони прогресують, — каже Савчук. — Вони також відчувають, що вже не наймолодші, що підступає не менш талановита зміна. Якщо ви — єдиний хороший юніор, ви можете розслабитися, але дівчинки прекрасно усвідомлюють, що Лопатецька, Костенко на підході. Всі вони допомагають розвитку один одного.

Хоч загальний результат команди в лютому вийшов невтішним. Україна продовжила своє перебування в Першій групі Євро-Африканської зони ще на рік несподівано програвши Швеції. Але з цієї молодістю і резервом, що майже не має аналогів у світі, неможливо уявити собі цю країну на рівні зональних змагань впродовж довгого часу.
Український проект ще далекий від завершення: хоча інфраструктура в Україні покращилася настільки, що Савчук, яка також тренує сестер Кіченок, не відчуває якихось проблем з пошуками належної бази в Україні, як було колись з нею самою. Втім, Зукін каже, що наступний необхідний крок — Національний тенісний центр. Це, за його словами, дозволить гравцям залишитися у своїй країні й продовжувати прогресувати. Вже не виникне потреби виїжджати з країни, як це була змушена зробити свого часу Світоліна. Адже, досягнувши вищого рівня, вона почала потребувати нових умов для тренувань, інших фахівців…
Національна база дозволить професіоналам мати всі умови для якісних тренувань у себе в країні. Тобто здебільшого вони залишаться, а це в свою чергу допоможе розвивати передачу досвіду від старшого покоління до молодшого. Звичайно, для створення ідеальних умов країна повинна дочекатися економічного зростання.
Для західних ЗМІ часто буває заманливо уявити східноєвропейський успіх як результат подолання перешкод: від історій про те, що Марія Шарапова прибула в США практично без копійки, до Ани Іванович, яка була змушена поліпшувати свої тенісні навички у покинутому після війни басейні.
Савчук, яка нещодавно мала можливість тренуватися в Британському Національному Тенісному Центрі в Лондоні, була вражена якістю його інфраструктури. Але, хоча й визнає, що українським гравцям, які не мають баз такого рівня, доводиться докладати більше зусиль для успіху, вона відкидає ідею про те, що зайві перешкоди необхідні.

— Я не хочу, щоб наші молоді гравці страждали, — впевнено каже Савчук. — Так, подолання перешкод це одна з складових подальших перемог, але справжнього системного успіху можна досягти виключно внаслідок фундаментальної роботи, що базується на відданості спорту.

Автор: Алекс Макферсон